Claude Code 47 комітів за 2 дні: 14 переписав, 30 залишив, 3 досі не зрозумів, як працюють, але деплой стоїть — це і є post-AI senior engineer
Я віддав Claude Code чернетку власного блогу й отримав 47 комітів за дві доби. 14 переписав руками. Розбираю, чому відчуття швидкості бреше (METR: -19% за фактом, +20% за відчуттям), чому "майже правильний" код найдорожчий, і як авіаційне правило "дітей пурпурної лінії" задає рівні делегування AI. Точні промпти, таблиця-інструмент, верифіковані цифри.
Авіація, квітень 1997 року, тренінг-академія American Airlines у Далласі. Перед класом пілотів стоїть капітан Воррен Вандербург — двадцять сім років у ВПС, чотирнадцять разів Top Gun, тридцять два роки в авіакомпанії. Він вмикає слайд. На слайді одне число: 68%. Стільки розглянутих аварій, інцидентів і порушень, з'ясувала його група, спричинені не відмовою техніки, а поганим керуванням автоматикою. Пілоти розучилися вимикати автопілот. Вони стали, за його формулюванням, "дітьми пурпурної лінії" — тупо вели машину за кольоровим маршрутом на дисплеї, поки літак робив не те. Вандербург дає одне правило, точне як момент затягування болта: "Якщо на малій висоті ти ловиш себе на питанні what is it doing now? — відключай автоматику й керуй літаком сам."
Через дванадцять років, у ніч проти 1 червня 2009-го, над Атлантикою рейс Air France 447 втратить дані датчиків швидкості. Автопілот вимкнеться сам і віддасть штурвал двом пілотам, які роками майже не пілотували вручну на висоті. Вони потягнуть штурвал на себе — рівно протилежне до правильного — і за кілька хвилин A330 впаде з тридцяти п'яти тисяч футів у воду. Навичка, яку делегували автоматиці, виявилася відсутньою саме в ту єдину мить, коли стала критичною. Двісті двадцять вісім людей загинули не тому, що машина зламалася, а тому, що люди розучилися робити те, заради чого взагалі сиділи в кабіні.
Я не пілот. Я тримаю кухню — і кухня тут чесніша метафора, ніж кабіна, бо в кухні рахунок приносять прямо до столу. Добрий ресторан улаштований просто: шеф не нарізає кожну цибулину сам, він роздає станції су-шефам і тримає в голові mise en place — точне знання, що з чого зібрано й куди йде. Claude Code — це бригада су-шефів, яка готує швидше за будь-яку людину й не втомлюється. Я віддав їй чернетку власного блогу. На ранок дивився на 47 комітів за дві доби й зловив себе рівно на питанні Вандербурга: що воно тут наробило? Що це за страви стоять на роздачі під моїм іменем? І 14 разів мусив зняти тарілку з пасу — вимкнути автопілот і переписати вручну, бо су-шеф зготував технічно бездоганно те, чого я не замовляв.
І це вже не маргінальна історія про одного дивака з блогом. За даними Stack Overflow Developer Survey 2025, AI-інструментами щодня користується майже половина всіх респондентів і понад половина саме професійних розробників (47% і ~51% відповідно). Automation paradox — ефект, який десятиліттями описували в авіації та ядерній енергетиці — уперше відтворюється в масштабі в живих production-кодових базах прямо зараз: не в дослідницьких лабораторіях, а на щоденних строках реальних команд. Коли інструмент із приправи стає основною стравою в меню, приховані ефекти перестають бути статистичним шумом. Вони стають операційною реальністю — і борг, який кожен накопичує сам собі на станції, з'їдається спільним залом.
Антагоніст у мене — не машина
Давайте відразу про антагоніста, бо без названого обличчя це буде лекція, а не дзеркало. Антагоніст цього тексту — не Claude. Claude чудовий. Антагоніст — Залежний від автоматики пілот. Той самий, з вандербургівського слайда: людина, що перестала обирати рівень автоматики під задачу, втратила ситуаційну обізнаність і ловить "what is it doing now?" тоді, коли вже пізно тягнути штурвал.
У моєму випадку цей пілот має моє обличчя. Це я о другій ночі дивлюся на зелений лічильник комітів і відчуваю чисту дофамінову насолоду швидкості: дивіться, скільки воно зробило, поки я пив каву. От тільки лічильник не вимірює, скільки я зробив. Він вимірює, скільки я не робив — і світиться тим яскравіше, чим довше я не торкався штурвала. Це і є пурпурна лінія в чистому вигляді: вона рухається вперед, вона каже "все під контролем", і вона веде рівно туди, куди ти сам не дивишся.
METR — дослідницька організація, що оцінює здатності AI-моделей — у середині 2025-го провела не опитування, а рандомізований контрольований експеримент. Шістнадцять досвідчених open-source розробників. 246 реальних задач у їхніх власних зрілих репозиторіях (у середньому 22 тисячі зірок, понад мільйон рядків коду). Половину задач дозволяли робити з AI (Cursor Pro плюс Claude 3.5/3.7 Sonnet, фронтир на той момент), половину — без. І ось результат, від якого досі ниє зуб у всіх, хто його прочитав: з AI розробники працювали на 19% повільніше. Не швидше. Повільніше.
Найжорстокіше — навіть не це. До експерименту ці люди прогнозували, що AI прискорить їх на 24%. Після експерименту, вже фізично відсидівши уповільнення власним тілом, вони все одно вірили, що AI прискорив їх приблизно на 20%. Тобто навіть зловивши себе за руку, мозок переписав протокол на користь приємнішої версії — як свідок, що бреше не слідчому, а самому собі.
Ось де живе несуча конструкція всього тексту. Не "AI поганий" — це нудно й неправда. А те, що твій внутрішній спідометр зламаний у конкретний, передбачуваний бік. Він показує приліт, коли йде звалювання. Це і є automation paradox у чистому вигляді: автоматика працює так гладко, що ти перестаєш помічати, як сам деградуєш — поки рахунок не приходить весь і відразу. Найкраща система самооцінки, яку придумала еволюція, виявляється безкоштовним адвокатом протилежної сторони.
47 комітів, два дні, і чому 14 — це не баг
Тепер конкретика, бо обіцяв чесний case-study, а не притчу. Я дав Claude Code доступ до репозиторію блогу й три дні поспіль ставив задачі різного калібру. За дві найгарячіші доби набіг 47 комітів. Із них 14 я переписав вручну — не підправив комою, а зніс і переписав логіку або текст наново.
Спокуса сказати "14 переписувань — це провал автоматизації". Так от: ні. Це не провал. Це структура. У METR-роботі окремою статтею часу проходило саме рев'ю й виправлення AI-виводу: люди не просто отримували готове — вони сиділи над згенерованим, читали його й переробляли руками, і ця правка з'їдала час, який мала б економити швидкість. Переписування не виняток із процесу делегування. Переписування і є процес. Це кухонна арифметика будь-якого шефа: су-шеф нарізав, замаринував, підсмажив — але рішення, що піде в зал під твоїм іменем, а що в смітник, ти не делегуєш нікому, бо саме за нього тобі й платять. Той, хто думає, що делегував писанину, насправді делегував лише заготовку, а собі лишив найдорожчу частину — пробу на смак. Це не помічник, який зняв з тебе роботу. Це помічник, який зняв з тебе нарізку й лишив дегустацію, а ти радієш, ніби тебе відпустили з кухні.
І ось тут чатує найпідступніше. Не той код, що очевидно зламаний — його видно, його легко викинути. Найдорожчий — той, що "майже правильний". Stack Overflow Developer Survey 2025 (84% розробників уже використовують або планують AI) називає головну фрустрацію року прямо: рішення, які майже правильні, але не зовсім — так відповіли 66%. Друга за величиною больова точка: дебажити AI-згенерований код довше — 45,2%.
"Майже правильно" дорожче за "неправильно" з простої причини. Явно зіпсовану страву офіціант розвертає на кухні — її видно, її легко зняти. А "майже правильна" виходить у зал: вона гарно викладена, вона пахне як треба, вона проходить твою пробу, бо ти на десятій годині сервісу й воно ж "майже". І клієнт відкушує — на чужих очах, через тиждень, у проді. Рівно як той A330, що роками літав бездоганно, поки одна крижана ніч не показала, чого пілоти насправді не вміли. "Майже правильно" — це і є alternate law твого коду: все працює, доки не перестає, і саме тоді з'ясовується, що тримати вагу нема кому. Найнебезпечніша не та страва, що підгоріла дочорна, а та, що всередині сира під ідеальною скоринкою — брак ловлять на гладкій деталі, в якій просто забули нарізати різьбу.
До речі, про довіру. У тому ж Stack Overflow більше розробників активно не довіряють точності AI (46%), ніж довіряють (33%). А "дуже сильно" довіряють лише 3,1%. Тобто індустрія вже намацала те, що я намацував руками вночі: користуватися — масово, вірити — обережно. Це не луддизм. Це доросле ставлення до інструмента, який чудово злітає й не вміє сідати — а сідати завжди доводиться тобі.
Машина пише вперед і не прибирає за собою
Є ще одна річ, якої лічильник комітів не показує принципово. Він рахує те, що додано. Він не рахує те, що мало б бути прибрано.
GitClear проаналізували 211 мільйонів змінених рядків коду — репозиторії Google, Microsoft, Meta та інших, 2020–2024. Дивіться на дві криві. Частка скопійованого, продубльованого коду зросла з 8,3% у 2021-му до 12,3% у 2024-му — приблизно вчетверо більше клонів. А рефакторинг — рядки, які переміщують, тобто прибирання за собою — впав із 25% до менш ніж 10%. 2024-й став першим роком в історії їхніх даних, коли копіпаст обігнав рефакторинг. Одна важлива пляма дрібним шрифтом: вибірка не випадкова — це переважно великі корпоративні репозиторії, тож цифру читаємо як напрям, а не як вирок усій індустрії. Напрям при цьому однозначний. На кухонній мові це називається просто: нова заготовка летить у каструлю, а брудний посуд ніхто не миє — його просто засувають глибше в раковину. Кухня, де закладок щодня більше, а посудомийку звільнили, ще пахне свіжим. Запах міняється рівно тоді, коли в раковині перестає поміщатися наступна тарілка.
Метафора тут навіть не метафора, а механіка. Уявіть стажера, який на кожне завдання приносить не рішення, а ще три файли "про всяк випадок", копіює шматок звідти, ще шматок звідси, нічого не викидає. За тиждень у вас не кодова база, а звалище, де кожен дубль колись доведеться лагодити в трьох місцях одночасно — і ви ще скажете йому спасибі за продуктивність, бо комітів же багато. Швидкість написання — реальна. Борг під неї — теж реальний, просто з відстроченим платежем і конскими відсотками.
Звіт Google DORA 2024 додає холодного: попри зростання індивідуальної продуктивності й задоволення, упровадження AI корелює з гіршою доставкою ПЗ. За оцінкою звіту, +25% adoption асоціюється з −7,2% стабільності доставки й −1,5% пропускної здатності. Важлива пляма дрібним шрифтом, яку чесний шеф не зафарбовує: це кореляція, а не причинність — самі дослідники кажуть, що знахідка потребує подальшого вивчення. Але механізм цілком земний. AI спрощує написати більше коду — отже, розмір зміни росте, а великі зміни ризикованіші завжди. Швидше згенерувати ≠ швидше довезти. Зала наповнюється тарілками вдвічі швидше — а от чи доходять вони цілими, статистика вже не обіцяє.
Продуктивність, виміряна комітами, — це не актив. Це борг, узятий під відсоток, який спочатку відчувається як дохід — і присилає виписку рівно тоді, коли в тебе вже немає чим платити.
WALL-E, або фізична модель того, що з тобою буде
Досі ми рахували, що псується в кодовій базі. Лишилося найнеприємніше: що псується в тобі. І найточніша картинка прийшла не зі звіту McKinsey, а з дитячого мультика.
У мультфільмі Pixar "WALL-E" є кадр, від якого мені досі незатишно. Корабель Axiom, люди сімсот років не вставали з парящих крісел, дивлячись у екран за пів метра від обличчя. Їхні тіла стали круглими й безкостими — кістки й м'язи розчинилися від невживання. Капітан фізично не може встояти на ногах без допомоги робота. Pixar, до речі, консультувалися з фахівцем-фізіологом і спиралися на космічні дані: астронавти в невагомості втрачають у середньому 1–2% кісткової щільності щомісяця. Це не сатира на лінь. Це фізична модель того, що делегування робить із будь-якою невправленою м'язою — атрофія не болить, у тім і фокус.
Компетенція не зникає драматично. Ніхто не присилає повістку "вашу навичку письма знято з постачання". Вона просто тихо перестає тримати вагу. І ти дізнаєшся про це не тоді, коли перестав ходити, а тоді, коли раптом знадобилося встати — і підлога виявилася далі, ніж ти думав.
Ось чому ці 14 ручних переписувань я тепер вважаю не податком, а тренуванням. Це були мої присідання. Єдина частина процесу, де моя власна навичка письма не атрофувалася, а працювала проти опору. Якби я прийняв усі 47 комітів не дивлячись — лічильник показав би 47, а м'яз, яким я думаю текстом, всох би рівно на ту різницю. І в якийсь момент, коли треба було б написати щось, чого машина не вміє — щось живе, з власною ставкою — я б потягнув штурвал на себе й виявив, що руки забули рух.
Письмо — це не виробництво артефакту. Письмо — це спосіб думати. Делегуєш чернетку — ділишся роботою. Делегуєш рішення, що з чернетки лишити — делегуєш мислення. І ось це вже не оптимізація, а та сама пурпурна лінія, за якою ти слухняно ведеш літак у землю, милуючись, як рівно він іде.
Три страви, рецепт яких я втратив
Я довго відкладав найнезручнішу частину заголовка. 14 переписав, 30 залишив — це нормальна кухня. Але три коміти я не зрозумів і досі. Деплой стоїть, тести зелені, прод не падає — а як саме воно працює, я чесно сказати не можу. Розберімо ці три, бо саме тут ховається механізм, якого не видно за зеленим лічильником.
Перший — регулярний вираз для парсингу edge-кейсу в датах. Claude видав рядок із семи груп із lookahead'ами, дав до нього три тести, тести проходять. Я прочитав його тричі. Я знаю, що він робить — ловить формат, який мій старий код пропускав. Я не знаю, чому саме так, а не простіше. Це страва, яку су-шеф зготував за рецептом, якого мені не показав: на смак ідеально, але якщо завтра гість попросить без глютену, я не знаю, який інгредієнт виймати, щоб не розвалити все.
Другий — зміна в конфізі збірки, яка прибрала помилку гідрації. Claude переставив порядок двох плагінів і додав прапорець, якого я раніше не бачив. Помилка зникла. Чому порядок плагінів лікує гідрацію — я не знаю й боюся торкатися, як кухар боїться чіпати духовку, що нарешті перестала збивати температуру: працює — відійди.
Третій — найгірший, бо найтихіший. Утиліта, яку Claude написав на першу добу й вплів у чотири місця. Вона працює. Я перестав питати, як. Це і є момент, коли страва переходить із "я готую" в "я замовляю": рецепт живе вже не в моїй голові, а в чужих руках, яких на кухні фізично немає. Поки замовлення йдуть — усім байдуже. Аж до вечора, коли су-шеф не вийде на зміну, гість поверне тарілку, а я стоятиму над плитою з трьома стравами, які подаю щодня й не вмію приготувати.
І тут варто назвати річ своїм іменем, бо паралель надто точна, щоб її проминути. Cursor, Copilot і вся ця бригада монетизують відчуття руху — рівно як крипта 2021-го монетизувала відчуття, що ти багатієш, поки графік зелений. Різниця одна, і вона не на нашу користь. У крипти була волатильність — чесне, видиме визнання ризику: графік міг почервоніти будь-якої секунди, і ти це бачив. Тут графік зелений завжди. Ризик — твій, відчуття продуктивності — твоє, а рахунок за три страви без рецепта приходить їм у формі ще однієї щомісячної підписки. Зелений лічильник — це HODL без жодного червоного дня до самої ліквідації.
Але тут є сильне заперечення, яке заслуговує повної сили, а не знецінення. Адепт повної автономії агента скаже: METR вимірювала зрілі legacy-репозиторії з мільйоном рядків коду, де кожна зміна тягне за собою десятки залежностей — звісно, там тормозить. У greenfield-проекті, збудованому одразу під AI-workflow, рядки не мають цього вантажу: агент знає всю кодову базу з нуля, немає непередбачуваних dependencies, немає вічного контексту попередніх рішень. А проблема атрофії вирішується просто: виділяєш дві години на тиждень на hand-coding поза AI-workflow — і м'яз живий. Не треба жертвувати швидкістю ради вправ, які можна робити окремо. Це чесна позиція, і в конкретних умовах вона має реальну силу.
Але ось чого вона не пояснює: greenfield-проекти залишаються greenfield рівно доти, доки не стають продуктом. Через рік — legacy. Через три — legacy з командою, яка не пам'ятає, чому саме так зроблено. А "окремі вправи для атрофії" вимагають дисципліну, яка у 99% команд не виживає під deadline-тиском. Що ефективно для одного disciplined senior з власним розкладом тренувань розчиняється в організаційній реальності — і борг, накопичений агентом, лишається, навіть якщо автор сам добре вправляється.
Інструмент: рівні делегування за Вандербургом
Вандербург не казав "вимкніть автопілот назавжди" — це було б ідіотизмом, автопілот рятує життя на круїзній висоті. Він казав інше: знай висоту, на якій береш керування назад. Свідомо обирай рівень автоматики під задачу. Ось ця сама ідея, перекладена на делегування Claude. Не "користуватися чи ні", а "на якому рівні, для чого і де моя рука на штурвалі".
Але перш ніж до таблиці — запитання, яке draft-версія цього тексту оминала: хто взагалі зацікавлений у тому, щоб ти не ставив це запитання? Розклад тут триповерховий, і на кожному поверсі рахунок отримує хтось інший. Вендор інкасує підписку незалежно від того, скільки комітів виживе. Компанія записує приріст швидкості собі в прибуток, а технічний борг екстерналізує на майбутні команди, яких ще немає в штаті. А атрофію навичок несе окремий розробник — не вендор, не компанія, а той, хто стоїть біля плити сам. Вигода соціалізована, ризик приватизований — класична схема, де хтось готує банкет, а посуд миє інший. Таблиця нижче — інструмент не проти AI, а проти цього конкретного розподілу, де твоя нескінченна довіра до автопілота найвигідніша для всіх, крім тебе.
| Рівень | Авіаційний аналог | Що віддаю Claude | Де моя рука на штурвалі | Ризик звалювання |
|---|---|---|---|---|
| 0. Ручний | Hand-flying | Нічого. Думаю й пишу сам | Весь час | Низький / повільно |
| 1. Підказка | Flight Director | Варіанти формулювань, рерайт абзацу | Кожне речення приймаю свідомо | Низький |
| 2. Чернетка | Autopilot, ручний газ | Перший драфт секції за моїм каркасом | Переписую тезу й фінал | Середній — "майже правильно" |
| 3. Агент | Full autopilot + autothrottle | Багатофайлові зміни, серії комітів | Рев'ю кожного коміту до merge | Високий — борг і клони |
| 4. Автономія | Дитя пурпурної лінії | "Зроби й залий сам" | Немає. Дивишся на лічильник | Штопор |
Правило користування таблицею одне, вандербургівське. Щойно ловиш себе на питанні "що воно тут наробило?" — ти впав на рівень нижче, ніж думав. Негайно вимикай автопілот і бери штурвал. Не дочитуй коміт із думкою "ну, начебто ок". "Начебто ок" на малій висоті — це і є 66% "майже правильно", які потім дебажаться вдвічі довше. Різниця між рівнем 3 і рівнем 4 — це не функція в коді. Це секунда, в яку ти вирішив, що дивитися вже не обов'язково.
І, оскільки тема — точні промпти, ось чесно те, що працювало й не працювало. Працював промпт-конституція на початку сесії: "Ось мій голос (три приклади). Ось чого я НЕ пишу (список кліше). Завжди показуй сцену перед висновком. Не підлещуйся." Працювали вузькі задачі рівня 2–3 з явною межею: "перепиши лише цю секцію, не чіпай решту, поверни diff". Провалювалося все рівня 4: "напиши пост про X" віддавало гладкий, компетентний, мертвий текст без ставки — технічно бездоганний автопілот, що веде в нікуди з ідеальною осанкою. Найгірше провалювалося прохання "поприбирай дублікати": агент охоче додавав код, але прибирати за собою не вмів — рівно крива GitClear, відтворена в прямому ефірі на моєму власному столі.
Висота, на якій я беру штурвал
Повернімося в ту кабіну над Атлантикою. Найстрашніше в історії AF447 — не що автопілот вимкнувся. Він і мав вимкнутися, він чесно сказав "далі сам". Найстрашніше — що людина за роки гладкого польоту розучилася робити те, заради чого вона взагалі в кабіні. Машина не вбивала екіпаж. Екіпаж убила відвикла рука, яка в єдину потрібну мить зробила протилежне до правильного — і робила це впевнено, бо інакше не вміла.
Ось мій підсумок після 47 комітів і 14 переписувань, без теплого фіналу, бо теплий тут був би брехнею. Майже половина професійних розробників уже працює з AI щодня, і крива тільки вгору — це не маргінальний експеримент, це домінантний режим. Тобто питання "брати штурвал чи ні" стоятиме перед майже кожним, хто щось виробляє. І спідометр у кожного зламаний в один бік: він покаже +20%, коли насправді −19%.
Дитя пурпурної лінії живе не в Claude. Воно живе в тій частині мене, якій приємно дивитися на зелений лічильник і не питати, що під ним. Claude — чудовий стажер, якого не можна ні звільнити, ні підвищити: він не виросте у тебе, а ти, якщо віддаси йому мислення, всохнеш у нього — і це єдиний працівник, чия деградація списується з твого рахунку, а не з його. Тендер на твій блог, де ти і єдиний автор промпта, і єдиний рецензент результату — це тендер, де переможець уже сидить у комісії й сам собі тисне руку. Єдина чесна посада, що в ньому лишається твоєю, — не автор і не рецензент, а той, хто знає висоту, на якій вимикає автопілот.
Я знаю свою. Вона на рівні фінального абзацу й несучої тези — там, де текст або має ставку, або це труп. Цей абзац я написав сам. Не тому, що Claude не зміг би скласти схожі слова — зміг би, і, можливо, гладкіші. А тому, що це остання страва на кухні, яку я відмовляюся віддавати чужим рукам: рецепт мусить лишитися в моїй голові, бо саме його завтра спитає гість, якого ще немає в залі. Інакше колись подасться текст, якого я насправді не думав — гладкий, компетентний, з 47 комітами під ним, як ідеально викладена тарілка, що всередині холодна. І ніхто, включно зі мною, не зніме її з пасу. Я просто стоятиму над плитою, дивитимуся на зелений лічильник замовлень — і не помічу, що готувати вже розучився.
Питання та відповіді
Що таке «парадокс автоматизації» і як він виявляється в AI-кодингу?
Це ефект, який десятиліттями описували в авіації та ядерній енергетиці: автоматика працює так гладко, що ти перестаєш помічати, як сам деградуєш — поки рахунок не приходить весь і відразу. В AI-кодингу його вперше зловили на живому експерименті METR: розробники працювали на −19% повільніше з AI, але після цього все одно відчували +20% швидше. Твій внутрішній спідометр зламаний у конкретний бік — показує приліт, коли йде звалювання.
Чому «майже правильний» код дорожчий за зламаний?
Зламаний код видно — його легко викинути. А «майже правильний» проходить твоє рев'ю, гарно викладений, пахне як треба — і ламається через тиждень у проді, рівно як той A330, що літав бездоганно, поки одна крижана ніч не показала, чого пілоти насправді не вміли. У Stack Overflow 2025 саме «майже правильне» назвали головною фрустрацією року 66% розробників, а 45,2% сказали, що дебажать AI-код довше. Це alternate law твого коду: все працює, доки не перестає.
Що означає, що машина «пише вперед і не прибирає за собою»?
Лічильник комітів рахує те, що додано, і ніколи — те, що мало б бути прибрано. GitClear на 211 млн змінених рядків (2020–2024) показав: копіпаст зріс із 8,3% до 12,3%, а рефакторинг — рядки, що прибирають за собою — впав із 25% до менш ніж 10%, і 2024-й став першим роком, коли копіпаст обігнав рефакторинг. Вибірка переважно з великих корпоративних репозиторіїв, тож читаємо як напрям, а не вирок — але напрям однозначний: борг накопичується тихо, як вода у трюмі.
У чому полягає стілмен повної автономії агента і чому він не тримає до кінця?
Найсильніша контртеза: METR міряла зрілі legacy-репозиторії з мільйоном рядків і десятками залежностей — звісно, там тормозить; а greenfield під AI-workflow цього вантажу не має, і атрофія лікується двома годинами hand-coding на тиждень. Це чесна позиція, що в конкретних умовах має реальну силу. Але greenfield лишається greenfield рівно доти, доки не стає продуктом — через рік це legacy, — а «окремі вправи» вимагають дисципліни, що у 99% команд не виживає під deadline-тиском. Вигода соціалізована, ризик приватизований.
У чому правило Вандербурга для делегування Claude?
Капітан Воррен Вандербург казав: знай висоту, на якій береш керування назад. У перекладі на AI: щойно ловиш себе на питанні «що воно тут наробило?» — ти впав на рівень нижче, ніж думав, тож вимикай автопілот і бери штурвал. Не дочитуй коміт із думкою «начебто ок» — «начебто ок» на малій висоті це і є ті 66% «майже правильно», що потім дебажаться вдвічі довше. Різниця між рівнем 3 і рівнем 4 — не функція в коді, а секунда, в яку ти вирішив, що дивитися вже не обов'язково.
Коментарі
Лише для залогінених читачів — щоб лишалось людським, а не болотом ботів.