Велика податкова дивергенція: 26 штатів США ріжуть ПДФО, Європа зводить exit-стіни — хто реально переїжджає

У березні 2026 року губернатор штату Вашингтон Боб Фергюсон за один тиждень підписав два закони, які дивляться в протилежні боки. Перший — скасував торішнє підвищення податку на спадщину: ставку 35%, найвищу в країні, повернули до 20%, бо легіслатура злякалась утечі заможних родин. Другий — запровадив перший в історії штату прибутковий податок: 9,9% на доходи понад мільйон доларів. Штат, який дев’яносто років жив узагалі без податку на дохід, за сім днів і відступив перед багатими, і оголосив на них полювання.

Це не шизофренія однієї легіслатури. Це стислий портрет процесу, який The Economist у серпневій статті «America’s income taxes are diverging» назвав історично новим: 26 штатів знизили ставки прибуткового податку за останні п’ять років, і майже всі вони — республіканські; демократичні тим часом рухаються у зворотний бік. Раніше обидві партії тримали ставки в одному коридорі. Тепер коридору немає — є два табори, що розбігаються, і мільйони платників податків між ними.

Та сама гра йде і між країнами Європи, і між континентами — з тією різницею, що там між юрисдикціями стоять кордони, мови й дедалі вищі exit-стіни. Нижче — розбір усіх трьох рівнів на офіційних даних. Попереджаю одразу: найцікавіше в цій історії не те, хто куди переїхав. Найцікавіше — наскільки менше людей переїхало, ніж обіцяли заголовки, і хто саме заробляє на тому, щоб ви вірили в «масову втечу мільйонерів».

Червона половина: гонка до нуля

У 2021 році плоску ставку прибуткового податку мали шість штатів. У 2026-му — п’ятнадцять: за п’ять років до клубу додались Аризона (2,5% — найнижча плоска ставка країни), Айова, Джорджія, Айдахо, Кентуккі, Луїзіана, Міссісіпі, Північна Кароліна, а з 2026-го — Огайо з 2,75%. З 1 січня 2026 року дев’ять штатів одночасно знижують ставки. Дев’ять штатів не мають податку на зарплату взагалі; Міссісіпі офіційно претендує стати десятим.

Механіка скрізь схожа: не разове зниження, а «тригери» — ставка автоматично падає на чергову сходинку, коли надходження бюджету перевищують поріг. Звучить як фіскальна дисципліна. У практиці буває інакше. Кентуккі за два роки двічі пом’якшував власну тригерну формулу, щоб зниження до 3,5% не зупинилось — правила гри переписували по ходу гри. А Міссісіпі ухвалила свій головний закон з друкарською помилкою в десяткових цифрах тригерів: Сенат надіслав Палаті текст, що випадково прискорював шлях до нуля, Палата свідомо проголосувала за бракований варіант, а губернатор підписав, пообіцявши «виправити пізніше». Скасування коштуватиме бюджету близько $2,2 млрд на рік — приблизно третини податкових надходжень штату; компенсація підвищеним акцизом на бензин і зростанням економіки покриває на папері половину.

Найпоказовіший кейс — Канзас. У 2012–2017 роках штат уже проводив «експеримент Браунбека»: різке зниження податків без жодних запобіжників. Результат відомий: зростання зайнятості вдвічі нижче національного, діри в бюджеті, знижений кредитний рейтинг — і в 2017-му республіканська супербільшість сама скасувала власну реформу. Минуло вісім років, і у 2025-му та сама легіслатура подолала вето губернаторки і знову запустила шлях до плоскої ставки — цього разу з тригерами. Політична пам’ять про провал не зупинила повторну ставку на те саме — лише додала страхувальний трос.

А от Міссурі показує, як промахуються прогнози вже сьогодні. У липні 2025-го штат першим у країні повністю звільнив приріст капіталу фізосіб від податку. Офіційна оцінка втрат — близько $111 млн на рік. Фактична, за пів року, — близько $500 млн, з прогнозом дефіциту загального фонду до $1 млрд із 2027 фіскального року. Прогноз промахнувся вчетверо-вп’ятеро — аудитор штату вже публічно радить «починати гальмувати» видатки.

Ціна питання розподілена нерівномірно. За розрахунками ITEP, у середньому по країні нижні 20% платників віддають штатам і місцевій владі 11,4% доходу, а топ-1% — 7,2%: податкові системи 44 штатів уже посилюють нерівність, і заміна прибуткового податку податком з продажів посилює її далі. Навіть у Південній Кароліні, що законодавчо закріпила шлях до ставки 1,99%, 23% платників спершу отримають підвищення через заміну федеральних відрахувань.

Синя половина: полювання на мільйонерів

На іншому боці карти йде зустрічний рух — і його вітрина стоїть у Массачусетсі. У 2023 році там запрацював 4% сюрчардж на доходи понад $1 млн. Скептики обіцяли втечу багатих і недобір. Сталося навпаки: $2,2 млрд у перший рік, $2,99 млрд у другий і $3,38 млрд у третій — щоразу суттєво вище прогнозу, гроші конституційно закріплені за освітою і транспортом. Але в цієї вітрини є задня стіна: за даними IRS, у 2023 році — перший рік дії податку — штат втратив із мігрантами $4,2 млрд скоригованого доходу, і 70% цього відтоку припало на платників із доходом понад $200 тис. Прихильники резонно заперечують: тренд відтоку почався ще з пандемії, а кількість мешканців-мільйонерів за капіталом зросла на 39% уже після запровадження податку. Обидва факти правдиві одночасно — вони просто вимірюють різні речі, і остаточний рахунок цього експерименту буде видно лише в IRS-даних за 2024–2025 роки, які вийдуть не раніше 2027-го.

Нью-Йорк демонструє інший жанр — стримування власних радикалів. Новий мер Нью-Йорка Зохран Мамдані прийшов з планом підняти міську ставку для мільйонерів на 2 відсоткові пункти; губернаторка Кеті Хоукул відповіла публічно: «Я не хочу втратити ще більше людей до Палм-Біч» — і план в Олбані не пройшов. Компромісом став перший в історії штату pied-à-terre tax: з липня 2026-го щорічний податок 4–6,5% на елітні «другі домівки» вартістю від $1 млн, якими володіють нерезиденти. Логіка бездоганно цинічна: оподаткувати тих, хто не голосує в штаті. Обережність Хоукул має арифметичне пояснення: прибутковий податок формує до 69% надходжень бюджету штату, і майже половину його платять мільйонери — база, з якою страшно гратися.

Каліфорнія тим часом готує найрадикальніший тест: у листопаді 2026 року штат голосуватиме за Proposition 40 — одноразовий 5% податок на статки понад $1,1 млрд, ретроактивно для всіх, хто був резидентом на 1 січня 2026-го (щоб не встигли втекти). Профспілка медиків зібрала 1,6 млн підписів, перше опитування дає 48% «за» проти 41% «проти». Верхня ставка штату вже й так найвища в країні — 14,4% на зарплатні доходи понад мільйон, а топ-1% платників дає близько 40% усього прибуткового податку — разом із біржею ця база гойдає бюджет штату як палубу.

Чесна ремарка: сині штати — не моноліт. Гаваї у 2024-му провели найбільше зниження податків у своїй історії — для всіх, включно з найбагатшими. В Іллінойсі поправка про податок на мільйонерів не набрала підтримки навіть у демократичному кокусі; у Коннектикуті аналогічні законопроєкти три роки поспіль ховає губернатор-демократ. А лос-анджелеський «податок на маєтки» Measure ULA за три роки зібрав $1,2 млрд проти прогнозованих $1,8–3,3 млрд — прогнози промахуються в обидва боки, залежно від того, хто їх писав.

Що кажуть дані: велика міграція, якої майже немає

Тепер найважливіше. Чи їдуть люди? Їдуть. Чи так, як розповідають заголовки? Ні.

Офіційні дані IRS про міжштатну міграцію доходів — найкраще, що є у цій дискусії, з одним застереженням: вони відстають на два-два з половиною роки. Ось як виглядають три останні доступні зрізи для головних «переможців» і «донорів»:

Чистий міжштатний потік скоригованого валового доходу (AGI), дані IRS SOI у зведенні Tax Foundation і Wirepoints.

Помітили напрямок? Ефект слабшає, а не прискорюється — для всіх п’яти штатів одночасно, і для переможців, і для переможених. Пандемійний сплеск нормалізується. Свіжіша демографія це підтверджує: за даними Census за 2024–2025 роки Флорида впала з першого на восьме місце за внутрішньою міграцією — приплив стиснувся з +310 тис. осіб у 2022-му до +22,5 тис. Головні причини гальмування — не податки, а житло і страхування: медіанний будинок у Флориді вже дорожчий за середньоамериканський, а страховка — вдвічі.

Ба більше: сама Tax Foundation, головний постачальник карт «звідки тікають платники», у власній регресії чесно визнає, що податкова конкурентоспроможність пояснює лише ~11% варіації міграційних рішень. А Tax Policy Center додає деталь, що ламає всю просту схему: у 2022 році більше нью-йоркців переїхало в сусідні високоподаткові Нью-Джерсі й Коннектикут, ніж у Флориду з Техасом. Люди здебільшого їдуть за роботою, сім’єю і квадратними метрами, а не за податковою таблицею.

Чому ж тоді бюджети високоподаткових штатів реально кровоточать? Бо міграція багатства — не те саме, що міграція людей. Академічна література тут дає напрочуд узгоджену вилку. Люди з портативним доходом реагують на податки сильно: у футболістів-легіонерів еластичність міграції близько одиниці, у іноземців на данській пільговій схемі — 1,5–2,0, у «зіркових» науковців-винахідників — 1,8. А вкорінені багатії майже не рухаються: серед американських мільйонерів за доходом штат за рік змінюють лише ~2,4%, еластичність нью-джерсійських мільйонерів після підвищення 2004 року — менше 0,1, а лондонських non-dom після реформи 2017-го — 0,02. Тікає не багатство як клас — тікає портативний дохід: свіжий, мобільний, ще не вкорінений. Осілий капітал здебільшого залишається і платить.

Проблема бюджетів у тому, що навіть кілька людей з хвоста розподілу — це вже гроші штатного масштабу. Джефф Безос переїхав із Сіетла в Маямі наприкінці 2023-го — офіційно, щоб бути ближче до батьків і космодрому Blue Origin — і невдовзі продав акцій Amazon на $8,7 млрд. У штаті Вашингтон із його податком на приріст капіталу це коштувало б йому дев’ятизначну суму; Флорида не взяла нічого. Оцінки економії — $610–700 млн. Кен Гріффін перевіз Citadel із Чикаго в Маямі і будує там штаб-квартиру за $2,5 млрд — явище вже охрестили «Wall Street South». Один Безос статистично невидимий у міграційних таблицях — і цілком видимий у бюджеті штату.

Європа: та сама гра, інші прапори

Перенесімо цю механіку через океан — і побачимо її ж, тільки з кордонами. Роль «синіх штатів» грають країни, що підвищують податки на капітал; роль Флориди — з десяток юрисдикцій, які цілеспрямовано будують режими-магніти.

Головний донор сезону — Британія. У квітні 2025 року вона скасувала режим non-dom, що проіснував понад два століття: тепер після чотирьох пільгових років новоприбулі платять як усі, а прожив десять років — твої світові активи потрапляють під 40% податку на спадщину. Гучні від’їзди не змусили чекати: сталевий магнат Лакшмі Міттал перебрався в Дубай, брати-девелопери Лівінгстони з £9 млрд статків — у Монако. Скільки поїхало загалом — чесна відповідь: точно ніхто не знає, і далі буде розділ про те, чому цифра «16 500», яку ви бачили в заголовках, не варта паперу. Офіційні дані HMRC за перший пост-реформний рік з’являться не раніше 2027-го.

Куди їдуть — видно добре:

Італійський кейс найпромовистіший: ставку «квитка» за вісім років потроїли — з €100 до €300 тис. на рік, — а попит не зник. Це аукціон, і Мілан у ньому виграє в Лондона.

Тепер донори. Норвегія у 2022-му підняла податок на статки до 1,1% — і за один рік виїхало понад 30 мільярдерів і мультимільйонерів, більше, ніж за попередні тринадцять років разом; найбагатший з утікачів, Х’єль Інге Рокке, осів у швейцарському Лугано. Але далі сюжет цікавіший за мем про «соціалістів, що розігнали багатих»: у 2024-му Норвегія закрутила exit tax — 37,8% на нереалізований приріст капіталу понад NOK 3 млн при виїзді — і відтік суттєво сповільнився. Емігранти, з’ясувалось, давали лише 2% надходжень податку на статки, самі надходження продовжили зростати, а на виборах у вересні 2025-го норвежці переобрали лейбористів, і податок зберігся. Медійна катастрофа виявилась бюджетно керованою подією.

Франція показала протилежне — межі політичної здійсненності. Податок Цукмана (мінімальні 2% зі статків понад €100 млн) парламент ховав тричі: Сенат відхилив у червні 2025-го, Асамблея — у жовтні, Сенат повторно — у листопаді. Спроба повернути жорсткий exit tax зразка 2011 року теж випала з фінального бюджету-2026. При цьому свіже дослідження урядової Ради економічного аналізу каже, що багаті французи емігрують удвічі рідше за середнього француза — 0,2% топ-1% на рік. Париж боїться втечі, якої в даних майже немає, і не може ухвалити податок, який половина парламенту вважає самогубством. Патова позиція.

Тим часом стіни ростуть по всьому континенту. Німеччина з 2025 року поширила свій Wegzugsbesteuerung — податок на нереалізовані прибутки при виїзді — навіть на паї інвестфондів і ETF від €500 тис. Бельгія, яка десятиліттями була раєм для приватного капіталу, з 1 січня 2026-го вперше в історії запровадила 10% податок на приріст капіталу — і одразу власний exit tax на додачу. Логіка проста: перш ніж підвищувати податки, замуруй вихід. І контрольний штрих до карти: Іспанія — єдина країна ЄС із повноцінним щорічним податком на статки — всередині себе має власну Флориду: Мадрид і Андалусія дають 100% пільгу на регіональну частину цього податку, тож заможні каталонці «емігрують» у Мадрид, не перетинаючи жодного кордону. Дивергенція фрактальна — вона відтворюється на кожному рівні, де є хоч якась автономія ставок.

Світ: магніти, стіни і криза даних

На глобальному рівні картина та сама, тільки контрастніша — і саме тут ховається найважливіший методологічний скандал цієї теми.

Спершу магніти. ОАЕ — нуль особистого податку, 9% корпоративного, golden visa, з лютого 2026-го ще й без передоплати 50% за нерухомість. Саудівська Аравія роздає міжнародним компаніям 30 років нульової ставки за регіональну штаб-квартиру в Ер-Ріяді — 200+ ліцензій уже видано. Гонконг повернув інвесторську візу і за два роки зібрав майже 3 200 заявок на ~HK$95 млрд. Сінгапур після скандалу з відмиванням SGD 3 млрд перестав бути автоматичним сейфом — family offices тепер проходять справжній огляд, і потік китайських грошей помітно стиснувся.

Тепер про дані, на яких стояв увесь глобальний наратив. П’ять років поспіль цифри на кшталт «у 2025-му Британію покинуть 16 500 мільйонерів, ОАЕ приймуть 9 800» постачала одна компанія — Henley & Partners, консультант із релокації заможних. У липні 2025 року незалежний форензик-аналіз розібрав методологію: «резидентство» бралося з LinkedIn-профілів, а коли з бази між звітами прибрали нерухомість, кількість «мільйонерів» майже не змінилась — що при заявленому методі статистично неможливо. Tax Justice Network заговорила про фабрикацію даних. Фінал показовий: у звіті 2026 року Henley прибрала автора бази, прибрала точні числа і замінила їх 100-бальним «індексом мобільності багатства». Знамените «−16 500 з Британії» тихо перетворилось на «+15% заявок на наші послуги від людей з британською адресою». Компанія, що заробляє на переїздах багатих, п’ять років продавала світові статистику про те, як багаті масово переїжджають — а офіційна статистика HMRC весь цей час показувала відтік у межах урядового прогнозу. Це не означає, що міграції немає. Це означає, що її головний вимірювач був продавцем товару, який вимірював.

Втім, і без Henley видно системні зсуви. США — одна з двох країн світу з оподаткуванням за громадянством — поставили рекорд відмов від паспорта з 2020 року (майже 4 820 за 2024-й), причому кожен заможний утікач платить на виході exit tax за IRC §877A. Паралельно адміністрація Трампа запустила «Gold Card» — грін-карту за $1 млн з обіцянками мільйона проданих карток і п’яти трильйонів доходу; станом на квітень 2026-го схвалено рівно одну заявку. Європа закриває golden visas (Ірландія, Нідерланди, Іспанія — поспіль), Суд ЄС визнав незаконним мальтійське громадянство за інвестиції, Карибам викручують руки і Брюссель, і Вашингтон. А глобальна координація буксує: США фактично вийшли з мінімального податку Pillar Two, ідея 2% податку на мільярдерів застрягла на рівні декларації G20, і навіть обмін даними про криптоактиви CARF стартує з 2027-го — але саме ОАЕ, Сінгапур, Швейцарія і Гонконг відклали свій старт на 2028-й. Рік форору для тих, хто розуміє.

Про те, чому «нуль податків» у рекламних юрисдикціях на практиці обростає substance-вимогами, CFC-правилами і прихованим цінником, ми детально писали в розборі «0% податку: пропозиції, від яких варто відмовитись» — тут лише зафіксуємо: між «переїхав у Дубай» і «легально перестав платити вдома» лежить прірва, в якій живуть податкові юристи.

Український рахунок

На цій карті Україна виглядає незвично: формально ми — низькоподаткова юрисдикція, з якої їдуть не через ставки.

Цифри такі. Найманий працівник з грудня 2024-го віддає 23% з зарплати — 18% ПДФО плюс 5% військового збору. ФОП третьої групи — 5% єдиного податку плюс 1% військового збору з обороту, до 10,09 млн грн на рік. Дія.Сіті пропонує 5% ПДФО для фахівців і 9% податку на виведений капітал для компанії — з державною гарантією незмінності умов на 25 років; режим виріс до понад 4 500 резидентів, подвоївшись за рік. На тлі польських 12% ричалту, болгарських 10% чи кіпрських структур українські ставки цілком конкурентні — на папері.

Але міграція бізнесу все одно йде, і чесно назвати її причину: безпека і мобілізація, не податкова таблиця. За даними ДПС, українці вже задекларували 4 536 контрольованих іноземних компаній: чверть — у Польщі, далі Британія, США, Кіпр, Естонія. Лише за 2025 рік українці подали 33,8 тис. заявок на ФОП-аналог у Польщі. Постанова про виїзд чоловіків 18–22 років (серпень 2025) додала потоку молодих — сфера послуг відчула це першою.

І тут українцю варто засвоїти головний урок усієї цієї статті: світ, у який він переносить компанію, вже прошитий системами прозорості. КІК-звітність діє з 2022 року, штраф за неподання звіту — 332 800 грн, воєнний мораторій на штрафи тримається на воєнному стані, а не на календарі, і строки давності для перевірок уже почали розморожуватись. CRS автоматично несе дані про закордонний рахунок додому, з 2027-го до нього доєднається крипта через CARF. Гра «зареєструю тихенько ТОВ на Кіпрі, і ніхто не дізнається» закінчилась ще до того, як почалась велика податкова дивергенція. Легальні маршрути лишаються — Дія.Сіті всередині, прозорі структури зовні — але всі вони передбачають, що ти платиш комусь і десь, а не нікому й ніде.

Що з цього випливає

Три висновки, які тримаються на даних, а не на заголовках.

Перший: дивергенція реальна і поглиблюється. Штати й країни більше не сходяться до середини — вони свідомо розбігаються в протилежні моделі, і кожен переїзд між ними стає дедалі більшою фіскальною подією. Тригери довиконають свою роботу: до 2030-х США майже напевно матимуть десятий штат без прибуткового податку і кілька штатів зі ставками під 15% для багатих.

Другий: масова «втеча багатих» — здебільшого міф, який продають ті, хто заробляє на переїздах. Офіційні дані вперто показують одне й те саме: переважна більшість заможних людей вкорінена — бізнесом, сім’єю, школами дітей — і платить підвищені податки, буркочучи, але не пакуючи валізи. Массачусетс три роки поспіль перевиконує план збору з мільйонерів; Норвегія пережила «катастрофічний вихід» мільярдерів із втратою 2% надходжень одного податку.

Третій, найважливіший для практики: мобільний хвіст існує, і його ціна непропорційна його чисельності. Один Безос коштує штату більше, ніж тисяча лікарів-мільйонерів, які нікуди не поїдуть. Тому розумні юрисдикції дедалі менше сперечаються про середні ставки і дедалі більше воюють за хвіст: магніти підвищують цінник квитка (Італія — утричі за вісім років), донори мурують exit-стіни (Норвегія, Німеччина, тепер і Бельгія). Податкова конкуренція перестає бути конкуренцією ставок і стає конкуренцією архітектур — входів, виходів і гарантій. Хто в цій грі житиме краще — покажуть не маніфести, а бюджетні звіти років через п’ять. Поки що рахунок такий: обидві сторони помиляються у прогнозах, але кожна — у свій бік.